Предки Івана Мазепи — черкеси?

Мазепа
Для з’ясування родоводу Мазеп важливо прояснити походження їхнього прізвища. У кабардинській мові слово «мазэ» («э» читається як коротке «а») означає «місяць», а «мазэпэ» — «першу фазу місяця, його початок». А в гербі гетьмана є саме це небесне світило.

Кабардинці — частина східних адигів, які після навали монголів мігрували до Центрального Передкавказзя. Між східними та західними адигейцями згодом склалися певні відмінності у мові, звичаях. З ХІІІ століття сусідні народи називали адигів черкесами. Останні славилися у багатьох країнах як вправні воїни-найманці. Черкеси змалку займалися професійною військовою підготовкою. Добре володіли зброєю, гарно трималися у сідлі. Один такий воїн міг здолати кількох ворогів. Не випадково кримські хани навіть віддавали їм своїх дітей на виховання.

Через князівські чвари, війни багато черкесів емігрувало у найближчі країни. Ще 1502 року вони займали побережжя Азовського моря від Дону до Керченської протоки, але згодом їх почали відтісняти.

Відомі кілька міграційних хвиль їх до Московії, Литви, Польщі. На думку В. Татіщева, О. Рігельмана, черкеси з’явилися в Україні в ХІV столітті, саме їм слід завдячувати появі міста Черкаси. «Перші козаки, — писав Татіщев, — зброд з черкес гірських, в князівстві Курському в 14 столітті з’явились; там вони... грабіжництвом та розбоями промишляли; потім перейшли на Дніпро та місто Черкаси побудували».

В описі Канівського замку 1552 року є місцевий переказ: «...Яко князь великий Литовский Гедемин, завоевавши над морем Кафу и весь Перекоп и Черкасы Пятигорские, и приведши Черкасов часть з княгинею их, посадил их на Снепород, а иншых на Днепре, где теперь Черкасы сидят». На це пояснення згодом посилається у своєму привілеї польський король Станіслав-Август.

Ці історичні версії не такі вже й безпідставні — адже українців у ХVІ—ХVІІ століттях звали черкасами. Як зазначає у своєму нарисі Н. Будаєв, звичай брити голову, залишаючи на ній «оселедець», шапка, кафтан, опалювання помешкання кизяками мають черкеське походження. Адигські слова — «хата», «тат» (батько), «нан» (ненька), джегун (джигун) теж прижилися у нас.

Черкесів-найманців тодішні володарі Київщини використовували здебільшого для охорони прикордоння. Так, у реєстрі Черкаського та Канівського замків 1552 р. зустрічаємо адигейські прізвища: Горяїн Тиньснач, Гусейм, Нелістон Старий, Степанець Пятигорчин, Жчалаш, Мишко Теребердеєвич.

Черкаський та канівський староста Дмитро Вишневецький (кінець 1540-тих — 1563 рр.) у походах проти ординців використовував загін черкесів-жанеївців. У 1561 р. король Сигизмунд ІІ Август надав шляхетську гідність групі черкесів, що прибули до Польщі, очолені п’ятьма князями з Жанетії (західне адигське князівство). Очевидно, переселенці дали назву на Київщині Черкес-долині, селам Черкас, П’ятигорка Мала, П’ятигорка, містечку П’ятигорка.

Ці відомості прояснюють, як Мазепи-християни могли з’явитися на Білоцерківщині. Їхнє прізвище, до того ж, за висновком історика А. Дзагалова, вказує на належність до черкеської аристократії (закінчення «пеэ» означає «замість», тобто «Мазепеэ» можна трактувати, як «подібний місяцю» ).

Найімовірніше, предок І. Мазепи належав до уорків одного з князів. Уорки — черкеські дворяни, які мали свій родовий «герб»-тамгу й несли лише військову службу у свого пши (князя). Вони мали кодекс честі — уэркъ хабзэ. Першим пунктом у ньому була вірність сюзерену. Якщо той програвав у боротьбі з іншими князями, то дворянин разом з ним йшов шукати інше місце для прожиття. У кодексі честі важливі такі якості, як ввічливість, мужність, правдивість, людяність, красномовність. Якщо уорк не дотримувався цих заповідей, він позбувався дворянського звання.

У 1552 році на незаселеному півдні Київщини постав Білоцерківський замок — важливий охоронний форпост для Києва від набігів ординців. Переселятися сюди людей влада заохочувала податковими пільгами, землею. У цих місцях досить активну роль відігравав «зброд» представників різних етносів. Так, села Великополовецьке та Малополовецьке поблизу Білої Церкви красномовно свідчать про засновників-половців. Недалеко від замку з’явилося поселення Черкас. Села Яхни, Бирюки явно тюркського походження. Київське воєводство очолював емігрант з Московії Семен-Фрідерік Пронський.

Сюди, у небезпечне прикордоння, і був закликаний на службу Михайло Мазепа. У люстрації Білоцерківського староства 1616 р. сказано, що київський воєвода Фрідерік Пронський за «службу військову, кінну при пану старості Білоцерківському і наміснику його» надав військовику лист на заселення «селища на тій же річці Росі». Документ з’явився, очевидно, між 1552—1555 рокам. Адже князь Ф. Пронський помер близько 1555 р.

Своїм правом, певно, М. Мазепа з тих причин не зміг скористатися. У грамоті польського короля і великого князя литовського Зигмунта ІІ Августа від 15 червня 1572 року визначена йому плата у такий самий спосіб: «...Мы теды на первых панов рад наших причину службы и годность шляхетного Михайла Мазепы, земянина нашого... дали есьмо ему... в земли Киевской землю пустую, людьми неоселую, лежачую около речки Каменицы, почавши от мосту, на который идет Великий Гостинец, аж до урочища Посникова, зо всими належностями и пожитки, ку той земле прислухаючими, так, яко ся тая земля здавна в собі мает». Новоосадник мав за неї нести «службу земскую военную потому, яко иные обыватели повіту Киевского служат».

У люстрації староств Київського воєводства 1616 р. власником «хутора Кам’яниці» значився «шляхетний Миколай Мазепа», який займав його «правом вічним... від короля Августа наданим 1577 собі і нащадкам даним». Здавалося б, у цьому документі йдеться про сина Михайла Мазепи. На користь цього, зокрема, свідчить заувага польського короля у грамоті 1572 року, що пусту землю має «он (Михайло Мазепа. — Авт.) сам, жона и діти и потомки его мужского стану держати, и всяких пожитков з нее уживати». Тобто Микола — начебто нащадок Михайла Мазепи по чоловічій лінії. Саме на такій умові йому могла перейти у спадок земля, надана королем.

Водночас у люстрації 1616 р. є деталі, які свідчать, що Миколай і Михайло Мазепи — одна й та сама особа. Адже у ХVІ—ХVІІ століттях поряд із слов’янськими іменами вживались церковнослов’янські. Так, автор люстрації ніде не зазначає, що Миколай отримав землю у спадок від батька. Навпаки, власник хутора Кам’яниці, маючи вже, мабуть, дуже похилий вік, згадував, що отримав надання від короля «собі та нащадкам». Люстрація 1622 р. вказує на те, що Миколай Мазепа Колединський володіє хутором на Кам’яниці за наданням 1572 р. короля Августа. Це знову-таки дає підставу вважати Михайла і Миколая однією особою.

З цього випливає, що Михайло-Миколай Мазепа, ймовірно, народився у 1534—1535 рр. У 1622 році йому мало бути 87—88 років.

Михайло-Миколай Мазепа у 1616 та 1622 роках числився на службі. Він «повинен нести військову повинність при пані старості білоцерківському або його наміснику». При цьому «кінну». Звісно, у похилому віці це клопітно. Однак кожен зем’янин мав у своєму підпорядкуванні кілька пахолків. Тому фактично він керував невеликим кінним охоронним загоном. До того ж батька заміщали сини, які досягли повноліття і чекали свого часу, щоб успадкувати права родини.

У середині ХVІІ століття хутір став селом Мазепинці.

Оскільки воно тоді переходить у володіння Адама-Степана Михайловича Мазепи, батька Івана Мазепи, отже, він був прямий нащадок Михайла-Миколи Мазепи. На це вказує і привілей Яна Казимира 1659 р. Адамові Мазепі. Там зазначено, що це село «предки його (А. Мазепи. — Авт.) за привілеєм Зигмунта Августа... коштом своїм заселили». До речі, подвійне ім’я мав і сам І. Мазепа. У королівському привілеї від 13 липня 1661 р. його названо Станіславом.

Найпевніше, Михайло-Миколай Мазепа — дід Адама-Степана Михайловича Мазепи. У черкесів час одруження наставав у 35—40 років. Тому батько Адама-Степана міг народитися в 1570—1575 рр.

Отже, допускаємо таку версію чоловічої лінії родоводу І. Мазепи:

Іван-Станіслав Степанович Мазепа (1639 —1709)

Адам-Степан Михайлович Мазепа (1595—1600? — 1666)

Михайло Мазепа (1570—75 — ?)

Михайло-Миколай Мазепа (1534/35 — 1622—?)

Чернігів.

На знімку: «кавказьке» зображення І. Мазепи, зроблене його сучасником канцеляристом С. Величком.

Сергій ПАВЛЕНКО, «Голос України»